Життя серед гір: сіно, ліс і багато любові

З пані Лесею я познайомилася на пленері в Карпатах. На її подвір’я ми ходили через гарний краєвид – малювати з групою художників. Там завжди добре працювалося. Чи то через сині гори навколо, чи через оті веселі копиці в рядочок, чи драбину на горище, звідки аж вистрибувало запашне сіно, чи через барвистий квітник, чи сірого кота, що розлігся на строкатому рядні... Чи тому, що сама Леся, господиня цього місця, мала такі блакитні очі. А може, через її голос, коли говорила про своїх синів: «Миколка, Іванко». «Іванко» – з ніжним наголосом на «о». А як же любили туди бігати діти! Навіть російськомовні казали, що ідуть «до пані Лесі». Тільки так.

Думаю, багато хто з нас тихенько заздрив, що цілий рік Леся може жити серед цієї краси. А хтось навпаки дивувався, як тут можна витримати. Справді, життя серед гір – це багато фізичної праці, постійна робота з худобою, з рослинами, походи в ліс по стрімких схилах. Як зробити так, щоб ця праця не була каторжною, а навпаки – цікавою, особливо для дітей? Як розподілити обов’язки в родині, щоб ніхто аж надто не вередував? Чи є різниця між міськими дітьми й дітьми, які ростуть у Карпатах? Про все це ми розмовляли з Лесею Гнип’юк, господинею з села Білоберізка Івано-Франківської області. Леся та її чоловік Іван мають трьох синів – старший Анатолій навчається в Чернівцях, двоє молодших – близнята Миколка та Іван – перейшли до сьомого класу місцевої школи.

Пані Леся й діти

- Пані Лесю, ви самі з Карпат і знали змалечку, що тут і як? Чи звідкись приїхали, і вам довелося звикати до цього середовища?

- Я з сусіднього села – Розтоків, з великої сім’ї. Братів і сестер нас було одинадцять. Не доводилось нам привчатися, всі ми працювали змалечку, і були моїми батьками навчені, що в селі треба вміти всьо зробити. Я пам’ятаю з дитинства, що я робила всьо. Так я навчила і своїх дітей. Чоловік так само з села, де ми тепер живемо.

- А яка тут є основна робота?

- Ой, на кожну пору року в нас різна робота... Взимку ми заготовляємо дрова, тому що пічками топимо в хаті: ходимо до лісу, заготовляєм, привозим додому, пиляємо і палимо. Гріємо хату, бо в нас газу ж нема, в нас все на дровах. І, звичайно, по хазяйству є робота: корови, свинки, кури, качечки – все-все-все у нас є. Навесні в нас починається робота на городі. А літом ми заготовляємо сіно для корови. Ми три поля робимо, на трьох ділянках, то 3-4 рази треба косити і складати сіно. На всіх ділянках по разу треба косити, а на одній ділянці два рази. І нам в цьому допомагають хлопчики. Вони нам все допомагають. Ми так привчили діточок, щоб вони знали, що не все дається даром.

- А як це все відбувається – з сіном?

- Тато в нас звичайно косить. Вже тепер електрокоса є, але була така звичайна раніше. Хлопчики йдуть за ним і розрівнюють скошену траву, щоб рівномірно вона сохла, граблями. І тоді, коли трошки підсохне один бік, ми всі разом йдем і перевертаємо на другий бік. Потім ми це збираєм всі разом, тому що поле дуже велике. Робимо стіг такий великий або заносимо все в оборіг. Це така будова для сіна. І так воно стоїть до зими.

- А навіщо оці маленькі стоги сіна?

- А це коли дощ постійно, то ми «нарощуємо» сіно в маленькі копички, щоб просто встоялося, щоб на землі не мокло. Потім ми ще раз сушимо його на сонечку і заносимо в оборіг.

- Я бачу, що є оці малі, а є величезні стоги сіна. Навіщо ці великі стоги? Як вони робляться?

- Береться острива – це така палиця, стовбур. Ми глибоко її закопуємо, щоб вона не впала. І потім я навколо неї нарощую сіно – так колом ставлю, рівномірно, підіймаючись на ньому. І потім воно може зберігаться рік. Такі стоги треба, якщо нема де сіно заносити. Ми, наприклад, щось заносимо в оборіг, а тоді ставимо ще й збоку стіг, бо для корів треба багато. Ми маємо дві корівки, то для них треба багато сіна, ми багато й робимо.

- А у хлопців є в кожного свої граблі?

- Є! У нас їх багато. Якщо поламаються граблі, то хлопці їх ремонтують. Вони ремонтують їх постійно! І вони такі задоволені, бо це для них цікаво, що МОЖУТЬ це зробити.

Іванко

- Розкажіть, як ви заготовляєте дрова. Учора ми були в лісі з вашим чоловіком, він показував, де сухостій, де ви берете дрова. Там доволі стрімкий схил і хащі!

- Хлопці дуже люблять ходити з татом по дрова. Зазвичай ідуть, коли падає великий сніг. Коли нема снігу, то дрова перевезти до хати неможливо. Адже вони їх тягнуть по землі. Забивають у дерево чохлинок залізний і на шнурках тягнуть велику колоду – скільки годні потягнути. Коли сніг, то воно добре тягнеться: можна пустити – і біжи собі вниз... Отож вони ходять з татом, коли великий сніг. Колоди беруть тільки сухі, ті, що вітер поламав. Беруть електропилку з собою. Напиляють, заготовлять один день, а потім уже пару днів возять – одну колоду за один раз. Можуть два-три рази на день піти (якщо, звичайно, це не день, коли вони в школі). Коли притягають до хати, то вони тут електропилкою пиляють дерево на маленькі шматочки, потім поколоти дрова треба сокирою, поскладати. Це обидва хлопці роблять. Я інколи допомагаю, коли маю час. Тоже вмію рубати. І це таке, що в селі усім треба вміти, я думаю.

У Лесі на подвір'ї

- Хлопців я на вигляд поки що не розрізняю. Та ви казали, що у них зовсім різні характери...

- Так, вони близнятка, Миколка старший за Івана на 20 хвилин. Миколка дуже любить допомагати в хаті. Прибирати, пилососити, посуд мити. У всій моїй роботі допомагати. Я звикла, що коли мені треба щось допомогти, то в мене Микола в хаті. А Іванко дуже любить татові допомагати – майструвати, дрова пиляти. Як треба якась допомога татові, то тато звертається: «Іванку, ходи мені допоможи». Бо знає, що Коля зайнятий зі мною. Он сьогодні він подивився на кухні, що посуд не помитий, пішов помив.

Микола

- А з коровами хто працює?

- Пасуть по черзі: сьогодні Іванко, завтра Миколка. Буває так, що я Іванкові: «Іванку, корову треба попасти!» – «То сьогодні не моя черга! То Миколки!» Ну, доїти вони ще не вміють.

- Ще не пробували?

- Іванко пробував. Лиш він повністю ще не може здоїти. А Микола щось не мав захоплення такого, не хотів. Іванко: «Дайте, мамо, най я подою, я попробую, у вас же виходить!» Взагалі Іванко дуже любить всьо попробувати!

- А буває, що хлопці починають вередувати, казати: «Я цього не буду робити!»?

- Я й не пам’ятаю, щоби таке було. Лиш оце як корову пасти, можуть сказати, «сьогодні не моя черга». А так вони не вередують.

- У вас дуже покарання суворе за таку поведінку буває?

- Ні. В нас тато не карає їх. Мої хлопчики дуже люблять тата, це в нас тато золотий. Він ніколи не карає фізично, він з ними говорить. Хоча є одне таке ніби покарання. Вони зазвичай в неділю чи на свято ходять рибалити з татом до річки. То він може їм сказати: «Всьо, ви щось не зробили, то ми тепер не йдемо!» То вони вже так стараються, аби постійно робити те, що ми їх просимо.

- В якому віці що хлопці робили?

- Коли вони були маленькі, а ми працювали, вони гралися біля нас. І казали: «Дайте, будь ласка, нам, ми допоможемо». І, звичайно, з татовою чи моєю допомогою ми давали їм пробувати. Це в чотири-п’ять рочків. Ми ніколи не відганяли їх, щоб не заважали, завжди підтримували їх, коли вони щось хотіли попробувати. Дозволяли всьо, до чого були зацікавлені. У ліс почали ходити, коли їм років 9 було. Тато брав їх з собою і дуже маленькі палки їм давав, щоби не важко.

- А гриби приносять хлопці?

- Ой, гриби – це в них хобі! Як тато вдома, то вони встають десь приблизно о шостій, бо то ж у гриби у нас ходять рано. І вони звечора складають кошики, одяг, чоботи спеціальні гумові, щоб ходити в гриби...

- Вони міряються, хто більше назбирав?

- Міряються! Уже як принесуть додому, так ми підраховуємо, хто більше... А взагалі-то буває так: якщо дивиться Миколка, що Іванко менше назбирав, то він підкидає Іванкові. Ну Іванко теж... Так, аби в них більш-менш порівну було, щоб мама була задоволена.

- А заготовляєте гриби вже ви?

- Я заготовляю. Вони допомагають почистити, банки мені миють. В банки допомагають перець, лавровий листочок кидати. Закручую вже я переважно. Їм головне принести здобич з лісу!

- Чи розповідаєте ви їм, щоб цінували природу Карпат? І що саме?

- Так, наприклад, розказуємо, що не можна зрізати живі смереки. Якщо позрізати, то буде вода пропадать, так старі люди нам казали, так і я своїм хлопчикам розказую. Щоб все зелене, що росте, не зрізали, а тільки сухе.

- Чи бачите ви різницю між вашими дітьми і дітьми з міста, які сюди приїжджають?

- Є, звісно, різні характери, та з міста більш вередливі бувають діти. У нас в горах теж такі діти є: «Я це не хочу, мені це має бути, це має бути...». Але все одно переважно вередують з міста.

- Буває, що ви міським діткам пропонуєте якесь заняття, а вони не хочуть?

- Буває! Ну я стараюся знайти підхід, поговорити... Давай зробимо, ПОПРОБУЄМО, а якщо тобі сподобається? І буває дійсно так, що сподобається, і так заохотиться дитина, і робить щось. «О, в мене виходить!..» Дівчаткам ось пропонувала вишивати. Це моє хобі. Я і нитками вишиваю, і бісером. Бувало таке, що одна дівчинка зацікавлена: «Мені це покажіть!». А друга: «Я не буду!» – «Ну ти попробуй». І так уже зацікавлювала, що всі заняті, всі вже щось роблять.

Сусід!

- Ще я помітила, що всіх дітей дуже цікавили свині, курчата.

- Мені здавалося, що міські діти бояться всього. Хочуть побачити, а бояться – свинок, телятка. Я знала, що то безпечно, і ми підходили до тварин разом: «Доторкнися, погладь, подивися, яке гарне». І вони вже такі зацікавлені... Побачили, що це безпечно, і почали вже постійно хотіти до теляток, до курчаток. Курчат ловили, легенько так тримали, імена придумували.

- Одна дівчинка з нашої компанії постійно дзвонила татові й казала, щоб він купив інкубатор.

- Так вони ж хотіли інкубатор! Вони взяли в мене яйця і кажуть: буде з цього курчатко?

- Чи могли б ви щось порадити батькам, у кого є діти, які часто лінуються?

- Я б порадила не примушувати. Ні мене ніколи не примушували, ні я своїх діток. Я тільки просила: «Ой, мені важко, я не встигаю, не хочеш попробувати? Це ти зможеш, попробуй». І вони так зацікавлювалися. А ще я дуже їх хвалила після кожної роботи, але не «прямо». Коли тато приходить, наприклад, з роботи, а я бачу, що вони підслуховують, то я вже так хвалю: ой, сьогодня Коля так мені допомагав! То вони вже такі задоволені потім ходять. Я пам’ятаю, як мама мене колись хвалила: у нас така Леся така розумна, така чемна... А я ж ніби не чую, то мама хвалить мене, а я така задоволена, на другий день уже так допомагаю! То я стараюсь похвалити за будь-яку роботу. Така моя порада.

Розмовляла та фотографувала Наталія Пендюр.