Ефект здивування:

за лаштунками «Зеленого Ліхтарика»

Привіт, друзі мої природолюбні! Це я, Заєць, найважливіша персона в «Зеленому Ліхтарику». Як ви вже чули, Ліхтарик завершує свою діяльність, і я, Заєць, іду у творчу відпустку. Скажу вам щиро – це було круто! Згадати деталі я запросив засновницю «Ліхтарика» Олену Мирводу. Олена за спеціальністю географ, і саме вона створила цей проект у 2013 році. Поступово приєдналися інші члени команди різних спеціальностей, природничих і не дуже: Анастасія Ярошенко (культурологія), Ганночка Кузьо (орнітологія), Марічка Чайковська (вірусологія), Наталка Пендюр (журналістика), Таня Журій (менеджмент природничих проектів). Само собою, насправді «Зелений Ліхтарик» розквітнув тільки тоді, коли тут з’явився я, Заєць. Як ще змінювався «Ліхтарик» і як він змінював нас? Про все я розпитав Олену в підсумковому інтерв’ю.

- «Ліхтарик» завершує свою діяльність. Я вже давно у відпустку хотів, а що в тебе на серці?

- Мені здається, що я в повному дзені. Дуже спокійна, з легкістю і теплом завершую цей проект. Коли люди дізнаються, що ми більше не будемо проводити заходи, вони пишуть багато приємних слів, і це додає гарного настрою.

- Я до «Ліхтарика» приєднався не спочатку... Він завжди був такий, як оце зараз?

- Спочатку це була я і моя нав’язлива думка. Коли я зверталася до перших лекторів, казала, от у нас є проект... Мені здавалось, що я всіх обманюю, бо весь «проект» – це я і моя ідея. Перші екскурсії в нас були астрономічні, ми спостерігали зірки. У мене була дуже проста концепція: проект має приносити радість і показувати людям, що світ набагато цікавіший, ніж вони думають, що є багато дивовижного. А що може бути дивовижніше, ніж зірки?

- Ну, зайці, наприклад... А як же це сталося, що замість зірок з’явилися черв’яки?

- О, події про черв’яків – це була вже свого роду еволюція. Поступово ми почали проводити різні заходи. Ти знайомишся з лекторами... Хтось із них каже: «О, у мене є знайомий класний ліхенолог». А ти: «Ліхенолог – хто це такий?» А це спеціаліст із лишайників. І ти робиш екскурсію про лишайники.

Коли більше ставало лекторів і відвідувачів, змінювалась ідея самого «Ліхтарика». Спершу ми прагнули просто помічати щось гарне, потім це виросло у природничо-сімейний проект. Спочатку я хотіла, щоб він був для дорослих. Потім помітила, що зібрати групу дорослих важче, ніж групу дітей чи батьків з дітьми. Батьки мотивованіші прийти на екскурсію, якщо йдуть з дітьми. І тоді ми вирішили – хай це буде сімейний проект. Приходили сім’ї, і ми стали помічати, як це чудово. Бувало, приходили діти, мама, тато і бабуся з дідусем. І якщо ще екскурсія вдалась, то всі щасливі, та ще й в сімейному колі. Ми зрозуміли, що це окрема цінність, яку ми можемо підтримувати.

- Думаю, все було просто! Особливо коли я почав допомагати...

- В якійсь мірі це так. Коли ми вже провели не один десяток заходів, проводити наступні стало просто. Проте поки настає це «просто», треба пройти довгий шлях. Налагодити спілкування з лекторами... А з погодою взагалі не можна домовитись! На початку для мене це було щось страшне! Ти зібрав групу, а тут ввечері помінялася погода, а вранці ще гірше... Ти дивишся в це вікно, дзвониш лектору о сьомій ранку – чи ми йдем, чи ні... Це досить стресово. А, бувало, на екскурсії немає жодної пташки!.. Ти вже двадцяту хвилину йдеш, ніхто не пищить, а ми приїхали хтозна-куди, притягли двадцятеро людей... Ніколи не знаєш, як буде. Це ще та мужність – довіритись Богу, і хай буде, як буде. Екскурсії показали нам, що завжди є що почути, побачити, щось завжди було.

- До речі, а що з екскурсій ти найбільше пам’ятаєш?

- Я найбільше запам’ятала емоційні моменти. Якось ми збиралися на бджолоїдок і чекали маршрутку. Люди почали показувати Віталію (лекторові) фотографії, яких птахів вони бачили, хтось витяг перо, хтось запис пташки увімкнув... Я бачу, що нічого ще не почалося, а люди вже утворилося таке ком’юніті. Вони, може, вперше одне одного бачать, але їх уже щось об’єднує. Пам’ятаю добре нашу поїздку в Лебедівку в листопаді. Ми поїхали у великий туман. Думали, що взагалі нікого не побачимо, але склалося все класно. Ми спостерігали лебедів – на фоні цього туману вони були просто прекрасні. І були вони досить близько, бо не бачили нас через туман. А ще бувало, всі втомились, сіли пити чай: всі виснажені, тихенько мовчать, але відчувається, що всім дуже добре.

- Мені, скажу тобі чесно, робота тут сподобалась. Адже мене всі поважали, виконували мої завдання і читали мої інтерв’ю! А що особисто тобі принесло найбільшу радість?

- Є дві цінності, які дав особисто мені «Ліхтарик». Для мене винагорода за роботу – це щасливі люди. Відчуття щастя неможливо підробити. Я пам’ятаю момент, як ми їхали з Десни й зустріли довгохвосту синицю. Та синиця випромінювала просто якісь хімічні елементи щастя, коли ми за нею спостерігали. Ти бачиш, що люди щасливіші, ніж були до екскурсії. Заради цього відчуття можна багато зробити.

Є ще один подарунок, який я отримала під час роботи над проектом. Це люди, з якими мене познайомив «Ліхтарик»: лектори, команда й самі відвідувачі. Я не уявляю, де б я ще з ними познайомилась. Коли щось організовуєш, це дає великий шанс знайти однодумців.

- Що тобі, Оленко моя коротковуха, найкраще вдалося втілити?

- Частина нашої місії – це якісне дозвілля. Коли в людей з’являється час, іноді вони не знають, як його провести, щоб у душі була потім не порожнеча, а якесь наповнення. Наші заходи були прикладом якісного часу, коли люди дізнавалися нове, знайомилися, пили разом чай. А ще ми справді могли розпалити цікавість до світу. Природа багатошарова, і її можна сприймати поверхово, а можна зануритись і дізнатися багато нового. Скажімо, можна гуляти по лісу й чути, що хтось співає. А можна відрізняти, хто саме співає, хто повзає – і отримувати нову якість проведеного часу. І третя річ – відпочинок з дітьми. Думаю, ми зробили вклад в розвиток цих трьох цінностей.

- Авжеж, і діти, і дорослі мої завдання робили, це я підтверджую. Ну, думаю, ми їм чимало всього розповіли про моїх колег з лісу й поля. А ти сама щось відкрила для себе під час роботи з проектом?

- «Ліхтарик» – як тренінг особистого розвитку. Вісім років пройшло, я згадую себе тоді й зараз: це дві різні людини. Одна справа, коли ти сам і тобі ідея стрельнула, а друга, коли треба спілкуватися з командою, десь виступити, дати інтерв’ю, домовитись про спільний захід. Багато чого «Ліхтарик» навчив і про природу: іноді думають, що я не географ, а орнітолог, бо я часто говорю про пташок. Я кажу, що я тільки біля орнітолога стояла! Та справді, тепер я захоплююсь бьордвотчингом, і чоловік мій полюбив його, хоча до зустрічі зі мною про нього зовсім не знав. Стільки відкриттів було про кажанів! Подія з кажанами – це була для мене реалізація мрії. Я колись була в Німеччині в таборі, там всі говорили німецькою, більшість із нас «ніхт ферштейн». Нас повели навколо озера з якимись приладами. Щось там шуміло, всі казали «вау, вау». Ми нічого не втямили. Тільки потім я зрозуміла, що вони спостерігали кажанів. Ця ідея мені засіла в голові. Коли це вдалося здійснити у нас, воно було того варте. На кажанах в нас був завжди аншлаг.

- А які в тебе враження від спілкування з відвідувачами, людьми, які брали участь у наших конкурсах?

- Нас завжди дивувало, як відбувається цей «відбір відвідувачів». Ми ж не запрошуємо когось конкретного. В нас сторінка відкрита. Проте до нас завжди приходили надзвичайні люди. Як це так виходило, що відсіювались інші і приходили тільки такі? Це вражало. Нашу аудиторію я б описала словом «чутливі». Це люди абсолютно різних спеціальностей, але оце їх об’єднує. Дивовижно, коли їх так багато збирається. В повсякденному житті можна зустріти одного, другого... А в нас була якась концентрація людей, чутливих до прекрасного. Це насолода від спілкування.

- Перейдімо від насолоди до роботи. Знаю, що головну роботу виконував я, Заєць, але чував, що крім мене хтось щось тут робив...

- З лекторів найбільше ми працювали з Віталієм Казанником, орнітологом. Тема бьордвотчингу дуже зайшла. Зараз вона стає якимось трендом, хоча, коли ми починали, я про це не знала. У мене сестра біолог, вона розказувала: «От ми на практиці у Каневі о п’ятій ранку слухали пташок». А я думала: це така чудова ідея для події! Отак і почалось. Віталій нам допоміг залучити інших лекторів. Ми спілкувалися з багатьма науковцями – від ботаніків до палеонтологів. Екскурсії з птахами були найпопулярніші, а специфічні – про жаб, про черв’яків – рідші.

Команда – це окрема любов. Спочатку я була сама, потім прийшла Настя – культурологиня. Якщо ми бачили, що природа десь може перетинатися із мистецтвом, старалися робити подію. Потім приєдналася біологиня Марічка. З журналісткою Наталкою познайомилися на інтерв’ю. Орнітологиню Ганночку Кузьо я зустріла на тренінгу, а Таня Журій пройшла конкурс на місце івент-менеджера проекту. Я навіть думаю, що в нас один вид сприйняття, який нас об’єднав, бо ж не кожен готовий досліджувати черв’яків і бачити красу кажана.

- Я знаю, ти хочеш подякувати мені за допомогу. Я сам собі дякую. І тобі, Оленко, що зі мною працювала.

- Так, я хочу подякувати своїй команді. Це велике задоволення – мать таку команду, коли тебе з пів слова розуміють, ти можеш щось доручити і ні за що не боятися. Хочу подякувати тим людям, які першими підтримали мою ідею.

Я вдячна нашим лекторам, які ризикнули і спробували те, чого раніше не робили. Більшість із них займаються науковою діяльністю, і вихід до аудиторії – те ще випробування. Адже їх прийшли слухати аматори, а не студенти чи інші науковці. І кожен з лекторів старався донести інформацію і зробити подію цікавою. У мене самої помінялись погляди. Спочатку був перфекціонізм: якщо лектор, то має бути з усіма регаліями. Проте я побачила, що це насамперед має бути людина, яка не тільки любить свою справу, але й може цікаво донести знання. Лектори в основному були молоді, не боялись експериментувати, ділитися тим, що їх самих вражає у їхній справі.

Дякую всім партнерам, які давали подарунки, пекарні, що пекла печиво. І звісно, всім відвідувачам і підписникам!

Якщо вас нічого не дивує, це не значить, що у світі не залишилось, чому дивуватися. Просто ви розслабились і десь не допрацьовуєте. Ви зупинилися, перестали шукати. Зичу, щоб ефект здивування був якнайбільше присутній у вашому повсякденному житті.

Розмовляти Зайцеві допомагала Наталія Пендюр.

Фотографії Віталія Казанника та Олени Мирводи.