Внутрішня карта: як дитина освоює ландшафт
- Ліхтарик
- Jul 3, 2019
- 7 min read
Updated: Jul 4, 2019
Що таке феноменальний ландшафт
Гроза. Вологе повітря, пахне лікарська ромашка й полин. Десь кричить горлиця. І все – я вже миттєво у Піщані, селі свого дитинства. Це звичайне село, що нічим і не відрізняється від сотень інших. Та для мене воно особливе. У спогадах село поділене на різні території – двір, горіх, вигін, річку, територію жаб і «берег». Горіх, наприклад, це вологе місце у затінку старого дерева на чотири стовбури, найкраща схованка. А так званий "берег" – найнебезпечніша ділянка. І найтаємничіша. Туди нас, малих, не пускали. Тому вона найбільше притягувала. Берег вкритий туманом, і там починаються пригоди. Це місце магії.
Те, що я уявляю, згадуючи Піщану, – мій феноменальний ландшафт. Цим терміном називають місцевість, суб’єктивно відчуту та прожиту людиною, начинену смислами, емоціями, спогадами, асоціаціями. У кожного з нас є свій феноменальний ландшафт – картина середовища, що існує в нашій свідомості. Рідні місця служать психологічними якорями, стержнями в цій картині. Це своєрідна внутрішня, суб’єктивна карта світу.
Які місця рідні для вас? Який запах, звук, шерех чи дотик переносить вас туди? Може, смак? Спогад чи музика? Якою була ваша внутрішня карта в дитинстві? Яка вона тепер? Яка вона у ваших дітей?
Хто не любить таємниць?
Тому, як людина сприймає ландшафт, присвячено багато досліджень у психології та інших науках. Наприклад, відкрита платформа для наукових публікацій “Frontiers” виділяє їм цілий розділ.
«Відданість місцю, біофілія, топофілія, ідентичність місця, різниця між простором, місцем та територією, спільнотами та спільним добром – це лише кілька з багатьох концептів, які використовують сучасні гуманітарні науки, щоб дослідити відносини людей і довкілля. У психології ж підкреслюється взаємодія між довкіллям та істотою: людина – це не просто якийсь процесор, що споживає інформацію від усього навколо, але скоріше суб’єкт дії... Такий підхід підштовхує сприймати ландшафт як динамічний контекст, що дає можливості для дій, досліджень та змін», – пишуть “Frontiers”.
Наприклад, одна з найвідоміших теорій у цій сфері говорить про те, що нам подобаються таємничі ландшафти. Її розробили Стефан і Рейчел Каплани, фахівці з екологічної психології Мічиганського університету. Вони багато часу провели і в лісах Мічигану, а потім вирішили ось таке. Людям подобаються місця, в яких є певні риси або різні їх комбінації. Ми любимо узгодженість. Наприклад, різні текстури – море, луги, поля. З іншого боку, нас цікавить і складність елементів, насиченість ними (ліс). Подобаються нам місця з виразністю й чіткістю (вона дозволяє легко орієнтуватися). Їй протистоїть ще одна риса – таємничість. Вона мотивує людину досліджувати.
«Берег» у моєму селі чи далекий ліс, до якого так тяжко було дійти, але так хотілося – усе це таємниці. Для дітей у сенсі пізнання природи вони відіграють особливу роль.
Сакральне й повсякденне, або трохи про сусідський сарай
У дитини внутрішній ландшафт більш насичений магією, різними смислами, ніж у дорослого. У дитячій психіці реальна картина зливається з усіма історіями, фантазіями, вкладеними в елементи довкілля. Реальне та уявне співіснують. Поступово місця, в яких було так багато магії, освоюються і втрачають її. Стають повсякденними. Саме тому людина, приїжджаючи в рідне село чи місто, часто каже, як там «все тепер не так». Річ у тім, що в уяві зберігся наш дитячий внутрішній ландшафт, феноменальний. А там і справді багато чого не так.
Для дитини природа є чимось, що іще треба пізнати, з чим треба «налагодити контакт», і це одне з основних занять. Постійно між дитиною та довкіллям ведеться діалог. «Кожна зі сторін відкриває себе у цьому спілкуванні: ландшафт розкривається перед дитиною через різноманіття своїх елементів і форм (рельєф місцевості, природні й рукотворні об’єкти, рослини, тварини тощо), а дитина проявляється в різноманітності своєї психічної активності (спостережливість, винахідливість, фантазування, емоційні переживання)», – пише російська психологиня Марія Осоріна.
Значення мають непомітні, неособливі місця – сільський туалет, тріщина, дупло, нора, погреб, стежка між бур’янами. Їх дитина виділяє з тканини світу, і ці непомітні речі теж стають Місцями. Скажімо, в моєму дитинсті важливим місцем був візерунок на плінтусі. Звідти вилазила спеціальна чарівна миша. Перелісок без назви ми з подругою перетворили у Ліс Дружби. Струмок – у «наш струмок». Вже підлітками за школою збиралися біля іржавого крану, називаючи його «Ніагарським водоспадом». І так далі... У вас є свої приклади?
«Скільки фантазій буває вкладено у тріщину на стелі, камінь біля дороги, крислате дерево біля воріт, у печеру, канаву з пуголовками, у сільський туалет, сусідський сарай, собачу будку... Як глибоко прожиті всі купини, всі ямки, дороги і стежечки, дерева, кущі, будівлі... Все це і становить дитячий «феноменальний ландшафт» (Марія Осоріна).
Ще одна цікава особливість – у тому, що феноменальний ландшафт дитини наповнений «маленькими» речами. Лопухи, подорожники, пуголовки, камінці... Одна з причин у тім, що дитина дивиться на світ з іншої перспективи, ніж дорослий, більш «знизу». Їй легше помічати траву, гриби, комах, жаб, усякі тріщини в землі та корі.
Час пуголовків і час пригод
Марія Осоріна вивчила, як діти різного віку освоюють ландшафт. У 5-6 років поодинці малята здебільшого взаємодіють з конкретними об’єктами: гірка, кущ, калюжа. Збираючись у групи, вони вже свідомо беруться за «освоєння нових земель». У 6-7 років дітьми ще більше керує бажання перетнути символічну межу, за якою вони ще самостійно не бували. Вже тут починають свою магію «страшні місця» – заборонені місцини, або такі, які чимось відлякують. Закинуті хати, кладовища, ліси, навіть сусідська вуличка, якщо там просто багато тіні.
У дітей 7-9 років часто прокидається пристрасть до різних озер, озерець, боліт, канав... Це місця, де можна ловити жуків-плавунців, жаб, пуголовків чи рибок. Тут мова про мисливські інстинкти, бажання вступити в безпосередній контакт зі світом (ловити жуків, риб руками). Це лише один з мікросвітів, що їх відкриває для себе дитина.
Років з 9 «освоєння земель» стає ще більш інтенсивним. У гру вступає велосипед. Діти їздять досліджувати переважно дівчачими та хлопчачими групками – вже окремо. У дітей цього віку з’являються ще й регулярні поїздки або походи по знайомих місцях. Треба ж подивитися, «як там світ», перевірити душевні зв’язки з усім навколо.
«Ігри з пригодами» часто прив’язані до певного місця – хати, дерева, лісу. Або ж саме місце часто підказує гру. В такі ігри діти грають, починаючи зі старшого дошкільного віку й аж до підліткового. Тут відбувається якесь зливання реального й фантастичного ландшафту. Скажімо, закинута хата стає піратським кораблем, тінисте дерево – якоюсь вежею чи шатром.
Я чудово пам’ятаю, як на Жуковому острові ми грали в амазонок. Навіть вигадувати мало що треба було: крислаті дуби над водою ставали прихистком для «нашого племені», ліс – «мисливськими угіддями», місце, де було вогко й темно, – житлом наших «ворогів». Болітце з острівцем посередині у заростях вільхи стало для нас із подругою «Озером Смерті». На острівець безстрашним амазонкам чогось конче треба було добратися. Зберігся лист, де я пишу про це іншій подрузі: «Ми з Наташею ходили до Озера Смерті. Це було озерце у глибокій впадині, засипаній сухим листям і зарослій високими чорними примарними деревами... Під водою лежав великий Мрець, який от-от встане... По трухлявій колоді поваленого дерева ми добирались до Острівця (куди так і не дібрались) під страхом втоплення в отій гидоті». А у вас таке бувало? Пригадуєте?
Двері в казку
Зачиняю ліс,
Щоб ніхто не вліз (...)
Якщо влізе баба,
Стане з неї жаба.
Якщо влізе дідо,
Стане з нього одуд.
Якщо влізе панна,
Стане з неї сарна.
А як влізе мудрагель,
Буде з нього муравель.
Це заклинання, що його ще донедавна говорили чеські діти – своєрідна форма взаємодії з природою. Дітям часто треба щось відчинити, зачинити, попросити, сказати, виконати, щоб отримати потрібний результат («задобрити природу»).
Ми подругою в дитинстві ландшафт «відчиняли». Луги на другому березі річки називалися Казкою. Відкрити «Казку» можна було трьома знайденими палками – «ключами». Ми гралися, що тільки тоді, коли ми виконаємо цей ритуал, «Казка» відкриє для нас свою спеціальну магічну сторону. Як тільки ми «відчинили» її – все виглядало ніби трошки інакше.
«Діти спри мають світ довкола як самостійного партнера, що може радіти, ображатися, допомагати чи мститися людині. Відповідно діти схильні до магічних дій, щоб отримати прихильність місця... Скажімо, по-особливому пробігти по певній доріжці, щоб все вийшло добре, поговорити з деревом, постояти на улюбленому камені, щоб висловити йому свою прихильність і отримати його допомогу» (М. Осоріна). Усе це дуже схоже на язичницький світогляд, тому психологи називають таке явище дитячим язичництвом.
Діти використовують різні «заклинання»: «Іди-іди, дощику», «Вийди-вийди, сонечко» – це все вони.
Водночас дітлахи вигадують і свої власні ритуали, покликані підтримати й допомогти у складній ситуації. Наприклад, ось історія з книги Марії Осоріної про спогади однієї жінки. Дівчинкою та ходила купатися через перелісок увечері (так вже складалося): «І от коли я почала ось так увечері ходити через ліс, я вперше дуже реально відчула самостійне життя цих дерев, їхні характери, їх силу... Я зрозуміла, що зі своїми приватними справами й купальними речами я втручаюся у їх світ невчасно... і їм це може не сподобатися. Перед настанням темряви часто віяв вітер, і дерева ворушилися й зітхали, кожне по-своєму. І я відчула, що мені хочеться чи то дозволу в них попросити, чи то висловити свою пошану». І дівчинка справді придумала ритуал, яким просила дерева захистити її, а потім дякувала. Це допомагало почуватися захищеною.
Ліс Дружби та Бомжарські Райончики
Цікаво ще й те, що особливим місцям діти дають особливі назви. Я вже писала тут про пару дерев, що стали Лісом Дружби. Про Озеро Смерті також. І про Казку. Все це невигадані назви з мого дитинства. На городі сусідки, де були зарості, ми з подругою влаштували штаб, що носив просту назву – Ліс. А ще місцевість на моїй внутрішній карті на дорозі до школи поділялася на Країну Заблуканих Котів та Бомжарські Райончики.
Певно, вам згадаються і свої приклади.
Місця з дитинства на внутрішній карті – наче острови в якомусь океані. Все, що навколо – в тумані, ледь проявлене. А вони – теж можуть бути ледь проявлені, але сильні за емоційним зарядом. Мати запахи. Ледь вловимі спогади. Або сильні спогади. Мати історію. Дитина сприймає все, що трапляється їй на шляху. Всі ці пізнані ландшафти, мікросвіти канав, калюж, тріщинок кори непомітно стануть частиною її свідомості. Природа, яку людина пізнала в дитинстві, сильно сформує її світогляд.
Наталія Пендюр, Зелений Ліхтарик
Джерела:
Мария Осорина. Секретный мир детей в пространстве мира взрослых. Питер, 2013.
Чеська народна примовлянка (у тексті наведено мій переклад):
Zavírám, zavírám les, aby sem nikdo nevlez, ani kočka, ani pes. Vleze-li sem bába, ať je z ní žába. Vleze-li sem dědek, ať je z něho dudek. Vleze-li sem panna, ať je z ní srna. Vleze-li sem mládenec, ať je z něho mravenec.
Comments