НА ПЛЕНЕР ІЗ ДІТЬМИ: ДОСВІД ХУДОЖНИЦІ

На чай із Зайцем

Хто прийшов на чай: Валентина Іванова, мама двох дітей, організаторка пленерів, художник, власниця мережі магазинів художніх матеріалів «Кар-кар».

Про що говоримо: пленер на природі та діти – чи це поєднується?

Привіт, друзі мої креативні! Це я, Заєць. Сьогодні в нас така тема, що навіть мої вуха видовжилися удвічі: так хотів я дізнатися, що тут і як. Знаєте, жив я колись у карпатському лісі. Якось сиджу собі на полонині, нікого не чіпаю й бачу таку картину: в гори підіймаються люди, обвішані якимись футлярами чи штативами. Потім вже я дізнався, що то такі триноги, щоб кріпити майбутню картину. В руках тягнуть великі білі прямокутники, полотна називаються, ну і ще всілякі торби. А в них – матінко рідна! – брудні ганчірки, фарби та ще пляшечки з чимось, що не дуже-то гарно пахне. І все це ті диваки невтомно несуть у гори й долини, лізуть по кущах і каменях, поки не знайдуть цікавого для себе місця. Потім, як ви здогадалися, починають малювати. Комарі гудуть, мушки різні на полотно сідають, вітер віє, а їм хоч би що. Тільки сваряться, що «світло втекло». Так от, сьогодні я дізнався, що то були художники на пленері. А разом з ними – уявіть собі – ще й діти!

Я чув, що писати на пленері – це справа, яка вимагає шаленої концентрації. Тут вже дітей забавляти занадто складно. При тому я на власні очі бачив пленер, в якому брали участь і малюки. Його організувала моя гостя Валя Іванова. Завдяки щорічній організації пленерів вона разом з дітьми побувала в найрізноманітніших місцях Карпат і Криму, обходила з ними морські узбережжя, потоки, долини й скелясті гори. Послухайте, як це все відбувається.

«Тату, мені треба інкубатор!»

Розкажи нам для початку, що таке пленер. Хоч я і розумна тварина, але й сам не знав, що ви робите, коли вас уперше в лісі побачив...

Пленер – це малювання на природі, на повітрі. Я організовую виїзні пленери на тиждень-два, переважно навчальні. Є пленери, коли збираються досвідчені художники, щоб разом помалювати. У нас же більш навчальні пленери. З нами можуть їздити художники будь-якого рівня: і студенти, і досвідчені автори їздять з задоволенням, якщо гарний викладач. Ми проводили пленери в Криму й Карпатах: біля мису Айя, в Алупці, у Славському, Яремчі/ Перший пленер відбувся в Шешорах. Моїй доньці Еві тоді було 9 місяців. Зараз Еві вже дев’ять років, і ми встигли об’їздити чимало місць.

Чи можливо організовувати групу, малювати й водночас піклуватися про непосидючих дітей?

Так склалося, що у нас справді вибудовується «мамська» компанія художниць. Для мене особисто дуже важливо, щоб хтось допомагав доглядати за дітьми, готував, тому що малювання забирає дійсно багато часу. Дуже важко, коли ти хочеш і малювати, і в тебе є ще й діти. Тому я вважаю, що треба з собою когось брати, хто міг би допомогти. Я не дуже люблю всі ці побутові клопоти. Мені пощастило з чоловіком, що він цей клопіт під час поїздок бере на себе. Коли їду без чоловіка, то зазвичай беру маму або свекруху, щоб вони там займалися всією цією їжею... Я не люблю готувати, це, мабуть, основне.

Припустімо, комусь нема кого взяти з собою для допомоги. Що тоді?

Знайти місцеву няню – це теж дуже класний варіант. Місцеві жінки, які беруться глядіти дітей, зазвичай мають своє подвір’я, своїх тваринок, їжу домашню. Я пам’ятаю пленер у Криворівні, коли мій син Кузя був ще малесенький. За ним приходила дівчина Марія, і він такий гордий збирався, одягав свій рюкзачок. Він знав, що він зараз буде годувати свинок, курочок, чухати баранця. І такий гордий ішов з нянею, що ті старші, які лишалися, йому прямо заздрили. Останнього разу в Карпатах ми теж знайшли чудову пані Лесю, яка жила по сусідству й бавила компанію наших дітей.

(Про пані Лесю можна почитати тут)

Звісно, що діти будуть там і по господарству допомагати, це теж дуже для них корисно. От був смішний випадок на останньому пленері. Пані Леся пояснила дітям, як з’являються курчатка, і видала їм по яйцю. То вони думали, що вони зараз їх будуть якось висиджувати. Найстарша яйце під пахвою носила і протрималася так цілий день. А менші свої яйця по дорозі від пані Лесі побили. Та в моєї доньки Еви ентузіазму не поменшало. Щоразу, коли дзвонив тато, вона йому казала, що просто необхідно до її приїзду купити інкубатор!

Ділові домовленості

Живопис, та ще й швидкий, вимагає максимальної концентрації. Це я вже зрозумів... Але ж діти поруч також потребуютьуваги. Як з цим можна впоратися?

Треба вибудовувати межі, і не тільки на пленері, а взагалі в житті. Ось ти кажеш: «Зараз до мене ближче, ніж на метр, не підходити. У мене фарби, я зараз працюю, і мені треба бути зараз зосередженою. Потім я попрацюю і зможу тобі приділити увагу». Проте я мама, і мені класно, коли дитина в радіусі метра отут треться. Мої інстинкти спокійні. Я розумію, що дитина не падає зі скелі, її не з’їдає вовкодав, що недалеко сидить он на прив’язі, у мене все спокійно, все гармонійно. Є якийсь шум, але мені від цього навпаки добре. Іншим людям, які не є батьками, це важко сприйняти. Їх це страшенно відволікає. Я цього спочатку не зрозуміла. Я малювала, мені було комфортно, я була зосереджена, і інстинкти були заспокоєні. Та якось в однієї нашої учасниці здали нерви, вона цього шуму не витримала, не змогла зосередитись. Людину малювати з натури важко, вона розплакалась... Пішла. Довелося її заспокоювати. Тому надалі ми намагалися зробити так, щоб діти під час сеансів малювання були з нянею чи бабусями.

Колись ми були на пленері в Яремчі. Моєму синові Кузьмі було три місяці, а Еві вже п’ять років. І з нами їздив один львівський художник. А художники, особливо чоловіки, вони такі, знаєш... Буває, жінки для них все роблять... Вони тих дітей якщо бачать, то тільки з бантиками. А ми там над потоком жили, художник туди ходив ловити рибу й малювати. Ева теж щодня спускалася в той потік і стрибала по камінчиках. То він не міг ні рибалити, ні малювати, він там нічого не міг, тільки: «ААААА, в тебе дитина тут! Чого вона стрибає? Забери її!». Ми забрали Еву, щоб вона не лякала нашого вчителя. Та через годину її довелося знімати з недобудованого будинку сусідів. Насправді лазити, стрибати, вчитися використовувати своє тіло – це необхідно й корисно для дитини.

А не прагнули тобі діти «допомогти» з картиною?

Ще й як... Якось Ева взяла пензлик, підбігла і оце туди... З нами тоді був викладачем один закарпатський художник, дуже вихований. І не дуже-то входив у контакт з дітьми. То була моя картина, а викладач саме її підправляв. І тут підбігає Ева з цим пензликом... І так воно зненацька!... А він: «Ні, треба пояснювати дітям, що це святе! У мене теж син виріс». Я думаю, ага, як він так виріс? Скільки ви з ним часу провели, цікаво?

Уявляю, як дітям хочеться попробувати твої дорогі олійні фарби, які ще й не відпираються, помісити їх пальцем, розмазати по одягу...

У моїх дітей завжди є з собою їхні матеріали. Вони можуть підійти й попросити щось у мене, але в них є своє. В Кузьми є акварель і альбом. У Еви є свій пенал з маркерами. Ще ми з нею домовляємося, яке в неї буде полотно і скільки його буде. Проте вона доросліша. А коли вона була як Кузьма, то вони вдвох просто назло могли пальцем влізти в полотно, в готову картину. І з цим нічого не зробиш.

Це правда, що діти часто хочуть те, що і я. Коли я пишу олією, то хто там тими олівцями малювати захоче... Ми з Евою домовляємося, що коли вона захоче малювати, я їй вичавлю трохи фарби. І все, вона не буде мене чіпати. У Еви є своя палітра, я можу дати їй маленьке полотно і триногу. У мене завжди є запасна тринога – може бути для дитини, або для того, хто забув чи зламав свою.

Якщо ви берете дітей на виїзди, що вони зазвичай роблять? Чи буває, що малюють теж?

Дітям давали на камінцях малювати, і це їх дуже зацікавило. Ще в нас завжди є з собою дитяче тату, всі ці дитячі грими й тату-маркери. Класно, коли вони самі собі щось малюють, в них це смішно виходить. Але зазвичай хтось із дорослих їм допомагає. Є ще такі маркери-тату з хною. Вони з задоволенням розфарбовують одне одного, себе.

Якось влітку ми їздили на пленер на море, подруга тоді ось що зробила. Вона взяла всі триноги, всі полотна, які ми не використали, і запропонувала дітям організувати свою виставку. Вони тоді так зацікавилися, і так завзято працювали! Знаєш, в них нема такого поштовху стати й малювати, це ж робота. Вони не дуже прагнуть цього всього. А тут вони прямо почали працювати. Понамальовували купу картин. Потім вони збирали гроші за вхід на свою виставку. Бігали по пляжу й кричали: «Зараз буде виставка, всі приходьте!». Люди приходять, а там, значить, каса, і по три гривні за вхід. Тоді гривень по 60 кожний заробив. На морозиво вистачило.

Дев’ятирічна модель

Твоя донька є на кількох картинах. Вона добре знає, що таке пленер і що на ньому відбувається. Та коли я почув, що дитина може попрацювати моделлю... Ух! Це ж треба сидіти тривалий час без руху.

У шість років вона б не змогла, а їй вже все-таки дев’ять. Колись ми прийшли в художню школу, де я навчаюся, а там саме була оголена натура. Позувала дуже гарна дівчина. Вона нам позувала оголена, й Ева була спочатку в шоці: що це? Як це? Я їй пояснила, що це натурниця, що вона працює за гроші. Вона працює, ми малюємо – все гаразд. Дуже була гарна дівчина. І Ева сказала: «Я, здається, теж хочу бути натурницею...». Це їй шість років було.

Потім ми приходили ще, і там бували вже чоловіки. Вона теж малювала, так що у неї є свої малюнки чоловіків з натури дуже прикольні.

А потім уже в старшому віці вона подумала: о! За це дають гроші? А вона знає, що робити з грошима. Треба йти в магазин, купувати все солодке, що бачиш. Жартую.

Розкажи нам, де і як Ева позувала для цієї картини.

Це був один із виїздів, коли ми підіймалися до старої гуцульської хатини. Я питаю господині: «Скільки треба пройтись?» Вона: «Та недалеко!». Недалеко так недалеко, поїхали. Нас привезли до стежки двома партіями: спочатку я з дітьми й бабусями, бо ми найдовше йдемо, а потім вже решта. Кузьмі вже чотири рочки, він іде собі спокійненько, іде Ева, іде бабуся, каже: «Я з тобою більше не поїду, така гірка висока»... І тут чую: хтось реве на всі гори. Це наша учасниця нас наздоганяє: «У мене рожеві кросівки! Що це за грязюка?? Це не моє життя! Ми не маємо такого робити!». Думаю: все. Все пропало. Зараз всі інші будуть плакати, бо це так заразно. Але ні, заплакала тільки одна дівчинка. Ну пройшлися ми по тій багнюці. Піднялися.

А там дійсно стара хатина, з такою покрівлею старою, з подвір’ячком, хлівом для овець. Нас там зустрічали з салом, з якимись наливками, розповідали нам про побут. А от Ева тоді цілий пленер чекала, що вона буде позувати, бо дуже хотіла заробити гроші й витратити їх у місцевому магазинчику. Тож господарі хати дали нам справжній старовинний кептар. Щойно я його побачила, кажу: «Ево, твій зоряний час настав. Вдягайся, сідай, будемо тебе малювати». І вона була така щаслива, така горда! Вона була в образі. Позувати – це дійсно важка робота. Тому ми заплатили. Ця робота має бути оплачена навіть дитині.

Ева – не єдина дитина, яку ви малювали?

Ще ми, наприклад, місцевих хлопчиків малювали. Також скидалися, щоб оплатити їм цю працю. Моделлю якось був сусідський хлопчик Іванко. І от сталася така смішна ситуація. Коли ми працювали, то дітей майже не бачили. А тут ось одягли Іванка в традиційний гуцульський одяг, сіли його малювати. Як його одягли, то такий вже красень став, що очей не відвести! А тут звідки не візьмись зграя наших дітей, вони давай намотувати кола... І тут Ева навпроти цього хлопця сідає на паркані й гордо сидить. Що таке, що відбувається? А ввечері я кажу: «Ево, ну що це було? От що це було? Чому ви нам прийшли заважати?». Лежить загадкова. Кажу: «Що, хлопець цікавий?». Вона: «УГУ...».

Пішки, в кузові, на банані

Коли Евуся тільки народилась, ми їздили на Меганом і в Лисячу Бухту. Пригоди були, коли ми хотіли пройти з одного місця до іншого з маленькою Евусечкою. Я перед походом кажу: «У нас мають бути кавуни! Я не хочу влітку сидіти на березі моря і їсти одну консерву! Мені потрібні кавуни, дині й персики!». Ми затарилися цими кавунами й вирушили в гори – з маленькою дитиною і з кульками. А там треба по гірській стежці над прірвою пройти. Ми ту прірву побачили й зрозуміли, що ми з кавунами й дитиною там не пройдемо. Тому спустилися в бухту, заночували й наступного дня ті люди, що на бананах катають, нас на бананах звідти забрали.

Та не тільки на банані ми добиралися до потрібного місця. Якось ми їхали зі всіма речами та з дітьми на полонину на ЗІЛі. Проводив цей виїзд лісник. Там колеса вищі за нас. І ями на дорозі теж. Отак ми їхали малювати. Трусило нас так, що мало не повилітали. Ева їхала в кузові з двома бабусями, а я сиділа в кабіні з сином. Ну, половина групи після цієї дороги малювати не змогла.

Зрозуміло, а як щодо піших походів?

Якось ми поїхали постояти на Шипоті. Одного дня ми проводжали друзів на Великий Верх – вони мали далі спускатися через Воловець, а ми мали повернутися вниз на Шипіт. Ми заблукали, і тому пройшли 22 кілометри разом з Евою. Еві тоді було п’ять років. Вона у 5 років пройшла 22 кілометри по горах! І це було круто. Якби вона не захотіла йти, ми могли б застрягнути й ночувати невідомо як.

Треба було підбадьорювати?

Звичайно! Ми вже всі були втомлені, але просто не мали варіантів. З дітьми треба розмовляти, пояснювати, чому ми щось робимо, як ми це робимо, підбадьорювати.

Досвід, який об’єднує

Еву я завжди з собою беру на виїзди, я жодного разу її не лишила. Кузьма іноді залишався з бабусями, тому що він зовсім маленький. Навіть якщо я зайнята, все одно донька зі мною, все одно ми підтримуємо спілкування. Можна багато чого їй розповісти, відповісти на запитання, які в неї накопичуються, які вона не встигає поставити. Разом їздити на природу – це класно, це треба робити. Якось ми поїхали на Писаний Камінь і доволі довго там малювали. Ева відносно довго була сама. Я думаю, як же зможе моя дитина без гаджетів? Вона тоді підсіла на телефон разом зі старшою дівчинкою, в якої той телефон був. А тут вона якось прийшла до тями, походила, потанцювала. Наче очистилася від цього зайвого. На природі вона знайшла спосіб побути з собою, і це класно. Я беру її туди, куди йду чи їду сама, бо це спільний досвід. Це те, що нас з нею об’єднує зараз і буде об’єднувати в майбутньому.

Зайця на розмову мотивувала Наталія Пендюр.