Мій світ

Наталка Шаманова

У дитинстві мені дуже пощастило мати свій окремий світ. Ми мешкали на окраїні степового села на Полтавщині. В моєму розпорядженні був велетенський двір, сад і багато нічим не обмеженого простору.

Коли в школі на уроці зв’язного мовлення ми вивчали тему «моя вулиця», і всі мали завдання розповісти про сусідів, то лиш у мене це були луки зі ставком, Марушківський садок, поле, кладовище і родина Ріжків. Таке сусідство – з мінімальною кількістю людей – аж ніяк мене не пригнічувало. До того ж, варто було сісти на велосипед – і вже за 15 хвилин я потрапляла до густонаселеної території села. Там жили більшість моїх друзів. Але мені дуже подобалося, що можу чергувати перебування між людей і на самоті, у своєму світі.

Варто було вийти за ворота – одразу потрапляла на луки, які вели до ставка. Зліва від дому метрів за 100 асфальтна дорога закінчувалася, і починалась ґрунтова, яка вела до «Марушківського садка». За розповідями дорослих, колись, років сто тому, там жив якийсь пан Марушка, але від обійстя лишились тільки непрохідні хащі, в яких було дуже цікаво гратися.

Майже всі дерева, що росли в селі, люди посадили самі: яблуні, вишні, абрикоси. У нас майже не було «диких» дерев, бо, за словами дорослих, яка людям користь від беріз, дубів, ялин? Правда, ще були акації, їх ніхто не садив, а вони самі сіялися і розросталися. У дитинстві мені хотілось потрапити до справжнього лісу і побачити справжній дуб! З деревами «як у лісі» була печаль, тому на роль «дуба» призначила найстарішу акацію з товстелезним стовбуром.

А ще була територія, «за поворотом». Дорога, метрів сто від дому на схід, яка різко повертала і вела з нашої вулиці до села. В дитинстві мені було дозволено гуляти біля двору з друзями, ходити туди-сюди дорогою, але тільки «до повороту й назад». Якось, дочекавшись, доки нікого з дорослих не буде поруч, я втекла. Дійшовши до забороненого повороту, перетнула «лінію розмежування» і чкурнула світ за очі. Бігла щосили, аж доки не втомилася. Тоді відсапалася і повернулася додому. Відтоді почувалась такою дорослою і самостійною, адже я САМА помандрувала далі, ніж можна було, і побачила більше!

Ще була зона «Поле». Велике поле ячменю, який в дитинстві здавався мені височезним. Ми з подругами гралися там в піжмурки – при чому під час гри повзати треба було на колінах, протоптуючи «лабіринти». Щоб батьки не сварили, в «Марушківському садку» була захована торба з старим одягом – в нього ми перевдягалися, щоб не бруднити звичайний одяг в якому виходили гуляти. У мене були старі, поцуплені з сараю штани, з зеленими від повзання колінами.

А ще у нас був «Штаб». Ним слугувало горище сараю подруг. Ми затягли туди старе металеве ліжко і змайстрували меблі з коробок. А ще зробили дірку в паркані, що розділяв наші двори, щоб можна було непомітно проникати в «штаб». Правда, дорослі нас все одно сварили, бо ми на горищі дуже голосно тупцяли.

А ще у мене був «пункт спостереження». Висока шовковиця, залізши на яку, влітку можна було бачити все, що діється навколо, залишаючись непоміченою для оточуючих.

За будинком у нас був город, що сягав кладовищ. При цьому кладовищ було два: нове і старе. На старому нікого давно вже не ховали і від могил лишилися тільки ледь помітні горбочки. Ми з подругами фантазували, що там вночі блукають привиди, і якось навіть ходили туди під вечір, але привидів так і не побачили. Таке сусідство стало причиною того, що страху перед кладовищами у мене ніколи не було.

А ще в цьому світі був мій дід Іван. Всю цю територію, в радіусі 1 км від дому, він вважав своєю зоною відповідальності. Завжди влітку викошував бур’ян і впорядковував усе – від старого кладовища до луки, щоб не було амброзії, лопухів та будяків.

Тому дитинство – то для мене цікавий особливий світ, де було багато простору для ігор і дослідження світу, були друзі, і був дід, який усім керував. Світ, в якому я почувалася вільною, але одного дня відчула, що він замалий для мене, і я хочу піти далі, ніж за поворот, і побачити більше.

Тепер я живу в місті. Світ моїх дітей штучний, обмежений і не надто цікавий: квартира, парк, майданчики. Недалеко від дому є навіть омріяний в дитинстві ліс, куди ми ходимо гуляти на вихідних. Влітку ж діти відпочивають в селі, і на кілька місяців їхній світ розширюється і стає великим, загадковим, повним цікавого і незвичайного. І приємно, що вони трішки дотичні і до мого світу дитинства.

Ця розповідь з'явилася у рамках конкурсу "Внутрішня карта". Інші статті на тему тут і тут.

Ваш Зелений Ліхтарик.