Зупинка "Щебінь", Джунглі страждань і дещо про втоплений мотоцикл

Підсумовуємо конкурс "ВНУТРІШНЯ КАРТА"

У серпні ми запропонували вам згадати про місця вашого дитинства.

Місця, які саме ви в дитинстві обжили й прожили, зрозуміли, які пройшли крізь вашу фантазію, яким ви дали свої імена.

Ми отримали дуже різні й водночас чимось схожі твори. Дякуємо всім щиро за участь, за ваші старання та натхнення! "Зелений Ліхтарик" виділив три твори, автори яких отримають символічні призи. Отже, це

• пронизливі спогади Наталки Шаманової про село на Полтавщині - тут,

• веселі оповідки Оксани Совінської про місцевість на Київщині - у цій статті нижче,

• ніжна розповідь Катерини Варюти про її рідну Рівненщину - тут.

Та, скажу по секрету, що й поза конкурсом з'явилося чимало призабутого: у пам'яті моїх друзів і читачів сторінки Зеленого Ліхтарика. Про штаб під назвою "Ліс", луг "Казку", Ліс Дружби та старий кран Ніагарський водоспад я вже розповідала тут. Виявляється, якщо всім разом почати згадувати, можна покрити такими неймовірними назвами чималий шматок карти України...

Наприклад, Провалля у селі подруги - так називався спуск із пагорбів. Там ми малими бігали під враженням від фільму про Дикий Захід та відчайдушного індіанця з його вірним Вовком. Хтось із нас грав роль індіанця Саллі, хтось - вождя Танцююча Хмара, ми вимахували саморобним томагавком із кров'ю комара і тягали з собою Шаріка, який мав би відгукуватися на "Вовк". Провалля стало районом "Скелястих гір".

А ось і розмова однієї з читачок нашої сторінки, яку ми публікуємо з її дозволу:

Богдана: В моєму дитинстві було багато кодових назв для різних місцин: "дерево засідань", "зупинка Щебінь", "поляна фіалок"...

Валентина: У наших дітей на Берківці були вулички "собачий двір" і "джунглі страждань" :) Багато кропиви і хмелю :)

Дмитро: Ріг вітрів, клик дракона (скеля в лісі біля річки)

Олена: ще згадала про "малинник", наскільки я пам'ятаю, так ми називали декілька кущів малини, які росли між нашими дворами)) там міг ховатися "индеец Джо":)

Богдана: то було страшне місце, особливо, коли перелізала забор затемно!

Анна: "Верба-дім" - величезне дерево недалеко від музичної школи, як зараз говорять, «місце сили». Обожнювала під нею сидіти і гратися з придуманими образами... Затишок...

Олександра: "На дубє" означало під ним зустрітися. "на камені", "на тій клумбі", "на цій клумбі". Це два схожих заглиблення на вулиці мого дитинства. В одному такому заглибленні був і мій дім, а сусідські діти були друзями і співучасниками усіх наших дитячих проектів. А на тій клумбі - «конкуренти». Була неоголошена війна між дітьми двох таких специфічних витків однієі вулиці. Якщо, ми нашою бандою збирали металобрухт, вони за нами повторювали. Якщо вони палили ввечері кастрік на своїй території, наступного вечора цей кастрік палили ми).

Фух! Ніби все. Ну а тепер - розповідь номер один. Вірніше, аж дві розповіді.

Авторка - Оксана Совінська.

Шкільне

В моєму дитинстві.... ні, одразу виправлюсь, не лише в моєму, бо місце, про яке хочу написати, так само багато значить для мене, як і для моєї сестри Ані та подруги дитинства Віти. Тобто - трійці чи то мушкетерів, чи то гардемаринів з кінофільмів нашого дитинства, обов’язково пригодницьких і - аж зараз розумію - не особливо дівчачих. Так от, "шкільне" - це сільський шкільний стадіон: майданчик для футболу з воротами без сітки, кілька турніків під черемхою, лавочка й водонапрірна вежа з гніздом лелек. Для того, щоб туди потрапити, треба було або перейти двір і город сусідів через дорогу (город сусідів і "шкільне" не були ніколи відділені парканом). Ми з сестрою приїжджали на вихідні до бабусі з міста, подруга ж була місцевою жителькою. І достатньо було сказати: ,,Ма, ми на шкільне!", зайти по Вітку, вмовити її маму пустити її з нами, бо там батьки були суворіші, і ми вже були там. Іноді до нас приєднувались інші дівчатка, хлопчики, іноді старшаки грали у футбол, ми вболівали, освоювали турніки, кущі, дерева, лузали насіння, розколупували молоді горіхи, сміялись і видумували ігри.

Оскільки я в трійці була найстраша і навчилась читати в 4 роки, то близько десяти років знала кілька томів Майн Ріда майже напам'ять і марила життям індіанців Дикого Заходу. І де ще проходити "посвячення" в індіанці, як не "на шкільному"? Сестра і подруга були молодшими і беззаперечно вірили моєму авторитету. Тому, щоб стати справжніми індіанцями, вони проходили такі випробування як, наприклад, пройти по кропиві без стежки або пролізти старою іржавою трубою-комином, що лежала на краю "шкільного". Те, що труба була повна сажі і павутиння, було частиною випробування.

Потім ми росли, а "шкільне" стало таким собі епіцентром нашого підліткового етапу життя. Це для такої молоді як ми, яких батьки на танці в клуб ще не пускали (від нас до клубу було майже 2 км пішки), а "шкільне" було під боком і без контролю старших. І завжди нас можна було гукнути додому через город, якщо вже контролю дуже припекло. Тоді вже з’явились гітари, спроби потягнути цигарку, гра в хованки поночі, коли можна було шукати тих, хто сховався, по півгодини... Одного разу, пам’ятаю, ми побилися між собою об заклад, що знайдемо в собі сміливість піти на кладовище опівночі. І дійсно чекали до півночі, ледве не позасинавши. Таких сміливців мало бути п'ятеро, але врешті нас пішло лише троє. А на зворотньому шляху в кущах зашаруділа собака і перелякала нас не на жарт.

Наступного разу з’явилась ідея взагалі не йти спати і спробувати зустрічати ранок, що було не так-то й важко, бо влітку вже о третій починає світати. Коли повертались додому зі "шкільних гульок", то бабуся прокидалась і дивилась на годинник. Не для того, щоб нагримати, а щоб володіти фактами. Отож перед тим, як піти у свою кімнату, у вітальні ми тихенько посували стрілки годинника назад, нібито ми прийшли не так пізно, а потім гучно йшли в кімнату.

От такі спогади в мене викликає наше "шкільне". А знаєте, що найцікавіше? "Шкільне" і далі живе своїм життям. Турніки, зроблені в радянські часи на совість, лише пофарбовані в жовто-блакитний колір, лелеки так само кожного літа повертаються на вежу, і навіть та сама черемха цвіте щороку біля школи. Але тепер наші діти – мої, сестрині і Вітині - ходять туди гратися з друзями. Мої дівчатка, наприклад, за літо навчились більше нових трюків на турніках, ніж за рік на гуртку гімнастики в школі у місті. А під тою ж висотою ніяких матів – втоптана земля. А молодша семирічна дочка по величезному секрету розказала мені, що вони пробували на "шкільному" палити «цигарки» – із стебел буряну. Тож т-ссс! Дивіться, не нікому не розкажіть, бо секрет є секрет!

Лісовий

Лісовий – це не лісовик, це ставок. Він лежить за селом. З назви ясно, що біля нього ліс. Але ліс з одного боку, а з іншого – поле з ярами – вікритий простір. Для того, щоб до нього дійти від нас, треба пройти центром села, потім спуститись в яр, де знаходиться Сільський став, перейти греблю, не повертаючи на Борисівку пройти Ревухою, і, не повертаючи на Пендюрівку, йти прямо, а не доходячи до Горбів, потім повернути наліво на Лісовий. Можна йти й іншою дорогою по межі села і поля, потім саме через отой ліс. Але влітку в лісі стоїть пасіка, і є ризик бути покусаним бджолами, тому той шлях можна використати хіба що на машині. Але хто з нас в дітлахівсько-підлітковий період життя би проміняв велосипед-мопед-пішака на якусь там машину, в якій навіть не відчуєш присмак пилюки польової дороги?....

На Лісовий ходити далеко, тому в гру вступали велосипеди й вік, з якого нам дозволяли там купатись і довіряли, що ми там не потопимось. Але став сам зовсім не глибокий: посередині стояла вишка, щоб з неї стрибати, а півдороги до вишки можна було пройти по дну.

Я пам'ятаю, коли я вперше познайомилась з Лісовим ставом. Мені було 10 років, і саму б мене туди не відпустили. Але в гостях була 16-тирічна двоюрідна сестра, і вона вмовила покатати нас на возі хлопця, що мав коней. Мене відпустили зі старшими. Ми доїхали до Лісового, розпрягли коней і купали їх. А поряд паслися корови і приходили до ставу напитись. Незважаючи на тварин, вода була чистою-чистою. Мабуть, свою роль грали підземні джерела. Купатись там було одне задоволення.

Пізніше ми їздили туди на велосипедах, і оскільки інші ставки в селі були бруднішими і там цвіла вода, купатися було приємніше в Лісовому. А ще, набагато ближче, ніж ми, біля Лісового жили хлопці, з якими ми дружили. І в найгарячішу спеку ми ховалися в тіньку чахлої аличі на березі, грали в карти, грали на вишці в "показухи" - один стрибає з вишки і "показує", а інші повинні максимально повторити його "трюк". В Лісовому розводили рибу і підгодовували коропів. Хлопці допомагали це робити своєму дядькові, яким сам на маленькому човні плавав по ставу і був схожий на Водяника з пісеньки ,,Я водяной, я водяной, поговорил бы кто со мной..."

Весною, коли ще холодно було купатись, на травневі свята чи то на Пасху лісок біля Лісового був улюбленим місцем пікніків з шашликами. Хоча купатись холодно, на спір купальний сезон часто відкривався 1 травня.

Ще через Лісовий лежав шлях у Міський яр, де ми ходили збирати полуниці, і в Завадівський ліс, де росли гриби, але ми ніколи їх там не знайшли. Шлях цех був запиленою польовою дорогою, що стелилась під нахилом, бо від берега починались Горби. З одного боку дороги – горб, з іншого - крутий схил до води. Там одного разу нам – ну не зовсім нам, а хлопцям, що підвозили нас на мотоциклі з коляскою - вдалося втопити мотицикл. Ми повертались з полуниць з повним бідончиком і великим букетов польових квітів. Схил виявився надто крутим для недосвідченого водія, який ще й хизувався перед дівчатами і... довго-довго на плесі Лісового плавали полуниці й польові квіти. На щастя, всі встигли повискакувати вчасно, і постраждала лише техніка. Як його потім діставали і чи дістали взагалі – історія замовчує.

Ну а в довершення можна лише сказати, що наші діти на Лісовому купаються мало – все-таки на сьогодні він більш промисловий і розрахований на рибу, а не на відпочинок. Але туди класно проїхатися на велосипеді. А ще діти тих хлопців, з якими ми дружили, два роки тому зловили на Лісовому черепаху, яка кусалась. Варто додати, що один-таки з тих хлопців одружився з моєю сестрою. І в цьому теж свою роль зіграв Лісовий:-)

Розповіді інших учасниць - тут і тут.

Ваш Зелений Ліхтарик.