НА ГОВЕРЛУ – В ЧОТИРИ РОКИ

Хто прийшов на чай: Оксана Мохненко, мама двох дітей, мандрівниця

Про що говоримо: подорожі та походи з дітьми

Привіт, з вами найкмітливіший у світі Заєць! Я продовжую спілкуватися з двоногими, які досліджують природу з дітьми. Хоч я і не такий любитель математики, але сьогодні хочу почати з цифр:

у півтора року – 30 км за однісінький день по горах (поки що на плечах у тата чи в слінгу мами);

у чотири роки – на Говерлу;

у сім – 25 тисяч кроків за день (це при тому, що дорослі частенько виставляють на своїх фітнес-браслетах норму – 8 тисяч кроків).

І хто ж цей маленький ходунець? Це – киянка Соломія, яка цього року пішла до першого класу. А ми поговоримо з її мамою – Оксаною Мохненко. За фахом Оксана – перекладач і викладач мов, до речі, це ще й івент-менеджер «Зеленого Ліхтарика». А ще це – невтомна мандрівниця. Разом із своїми доньками Ладою та Соломією Оксана подорожує і надихає на це інших жінок. Ні-ні, вона вам не скаже: просто беріть і їдьте, все буде супер і без жодних складнощів... Проте головне, говорить Оксана, – фокус. Так що не надівайте рожевеньких окулярів, сфокуйтеся на пригоді й на новому досвіді. А що тоді? Тоді... Почнімо.

ДІТИ ЩАСЛИВІ, КОЛИ ЩАСЛИВІ БАТЬКИ

Що вплинуло на ваше з чоловіком рішення брати дітей із собою?

Ми дуже любимо подорожувати. Не хотілося, щоб поява дітей повністю змінила наш стиль життя. Дітей ми завжди беремо з собою будь-куди, тому так і виходить. Ми хочемо йти в гори чи в якусь подорож, тож з нами наші діти. Це ніби само собою зрозуміло.

Я думаю, що дітям добре, коли батькам добре. І коли діти бачать, що батькам усе подобається, що вони класно проводять час, тоді діти також щасливі. Вони перебувають поруч зі своїми батьками, теж пізнають щось нове. Пріоритет для мене – щоб діти були з батьками. Якби ми сказали: «Так, діти, ми їдемо, вам сюди не можна, бо ви ще маленькі...», то це б справило на їхню психіку гірший вплив, ніж те, що вони можуть якихось складнощів зазнати під час подорожі. Це моя думка.

Тим більше, наші діти дуже люблять подорожі, гори, походи, ночівлі в наметах, вони теж від цього отримують задоволення.

З чого почалися ваші подорожі?

Перша наша подорож із донькою Соломією була на море, в Севастополь, коли їй було 8 місяців. Ця поїздка, зовсім не екстремальна, іноді виглядала чимось надзвичайним в очах інших людей. На пляжі чи коли ми гуляли по місту, всі на нас дивилися, питали, як це ви зважилися на таке, поїхати з дитиною малою? І вона справді була найменша серед усіх, хто там відпочивав. Проте ніяких складнощів ми не мали, бо це була комфортна поїздка, в комфортних умовах. А потім ми полетіли в Грузію. Самі організували собі поїздку. Їй тоді було рік і 5 місяців. А після того вже почалися більш активні подорожі... Ми поїхали на сплав для сімей з дітьми по Дністру. Соломійці тоді було півтора року. Ми пливли на рафтах з місця до місця, а ночували в наметі. Це було дуже цікаво, тому що там всі були з дітками, серед яких і менші навіть за Соломійку. І така була тусовка дуже цікава батьків, які ось так відпочивають, їздять у такі подорожі. У наступному місяці після сплаву ми помандрували в Карпати. Там ми жили не в наметі, але подорожували горами з Соломією. Наприклад, піднялися на Піп Іван. Ми її весь час несли, то в рюкзачку, то в слінгу – мінялися з чоловіком. Люди довкола теж були дуже здивовані, що ми оце попхалися з нею туди, всі зупинялися, нас питали, як і що, чого ми туди пішли.

- Я б теж спитав...

Ми тоді пройшли близько тридцяти кілометрів по горах за день. Ми йшли пішки з табору, де жили, через села. Це теж було не дуже близько. Потім підіймалися на хребет, спускались, і це в нас зайняло цілий день: із самого ранку ми вийшли і пізно ввечері прийшли. Це була цікава й класна мандрівка, і вона нам дала впевненість у тому, що з дітьми можна й далі активно подорожувати. Соломійка себе добре почувала, розуміла, що треба там сидіти в рюкзачку, розглядала все, засинала, просиналася, потім знов засинала без жодних примх чи істерик. Таке враження, що вона розуміла, що відбувається, і їй це теж подобалося. Це дало нам заряд енергії та впевненості: раз ми так змогли, і все було чудово, то зможемо ще. Ми вирішили, що з дітьми і в гори можна, і почали мріяти про те, коли вона підросте й буде сама пішки підійматися, її не треба буде нести.

І як – здійснились ваші мрії?

Здійснилися, коли їй було чотири роки. Тоді Соломія сама піднялася на Говерлу. У нас уже була друга дитина – Лада, то її ми несли, їй був рік. А Соломійка повністю сама весь шлях пройшла пішки. Вона заплакала один раз, коли вже була біля вершини. Мабуть, це були сльози полегшення. А перед тим вона жодного разу не поскаржилася, що їй важко чи щось не подобається.

Як думаєш, це особливість її характеру чи скоріше ваше виховання, звичка багато ходити?

Я думаю, і те, і те. Вона любить Карпати, гори, весь час туди хоче, питає, коли ми вже туди поїдемо. По-друге, Соломія і справді дуже активна й дуже багато ходить пішки. З самого малечку вона якось так звикла, навчилась, їй це нормально дається. В останній нашій поїздці в Італію ми рахували кількість кроків, які ми пройшли за день. І в нас було там по 25 тисяч кроків. То це багато і для дорослого, а вона це все пройшла сама! Та й у неї ще більше було тих кроків, тому що в дитини кроки менші за наші. Тим більше, вона ще й ганяла навколо нас, поки ми йшли... Мабуть, це її особливість, що вона ось так любить ходити й не скаржиться при цьому. Бо Лада не дуже любить ходить, більше любить, щоб її несли. Ну, вона ще маленька, може, ще доросте до цього.

НУ КОЛИ МИ БУДЕМО ЇСТИ?

А як діти сприймають дорогу? На що звертають увагу, до чого приглядаються?

Діти на все звертають увагу, особливо, якщо є якісь цікаві комахи, ящірки, пташечки... Вони, звичайно, зупиняються, дивляться, цікавляться. Якщо є якісь красиві краєвиди, ми зупиняємось, довго дивимось, фотографуємо – їм це теж дуже подобається.

А буває таке, що ниють?

Звичайно! Це ж діти. Особливо, якщо це пов’язано з їжею. «Ось зараз ми піднімемось, спустимось, а тоді ми будем їсти...». І це завжди так довго для них. «Ну коли ми вже будем їсти?..». В цьому плані так, часто таке буває, але ж це діти й це нормально, я вважаю.

Треба морально бути готовим, що діти десь таки почнуть нити?

Звичайно! Поїздка з дитиною – зовсім не те саме, як коли ти їдеш кудись сам. Так, треба бути готовим, що це буде складно місцями, іноді виснажливо. Проте, якщо ти любиш подорожі так, як ми їх любимо, то все одно вони дадуть заряд, ресурс, енергію в будь-якому разі, навіть якщо буде складно. А я взагалі така людина, що мені ще більше енергії дає щось, що було складним. Якщо я зробила щось складне, я змогла піти в гори з дітьми, і в нас це вийшло, і все було добре, це дає мені заряд: подолала, змогла. Челендж якийсь собі ставлю завжди.

Ниття – то таке... Неприємно, але не дуже небезпечно. А якщо хтось у подорожі захворіє?

Ми завжди оформлюємо медичне страхування, але жодного разу не доводилось звертатися до лікаря. Думаю, завжди треба слухатися інтуїції. Якщо видно, що з дитиною щось справді не так, потрібно обов’язково звертатися по допомогу. Та якщо це якась звичайна застуда, вірус, який проходить за день, то не акцентуватись на цьому, і далі насолоджуватись поїздкою. Дивитися по дитині, як вона далі почувається.

Я вже нашорошив вуха, щоб слухати ваші практичні поради! Навіть олівця витягну...

Якщо діти ще малі і їм треба спати вдень, то ми беремо з собою переноску – слінг або рюкзачок. Прямо в дорозі, поки ми йдемо, коли настає час сну, я або чоловік саджаємо туди дитину, і вона спить. Якщо вона не поспить, а її організм цього потребує, то будемо наслідки потім вигрібать.

З одягу треба брати те, що зручно. Зручне взуття обов’язково, змінне взуття, бо воно може промокнути. Шкарпеток багато змінних, штани зручні, еластичні, в яких зручно десь залізти. Ми взагалі беремо по мінімуму, складаємо дітям їхні власні рюкзачки. І туди вміщається весь їхній одяг. Тобто це по декілька футболок, штанів, може, шорти, кофта, вітрівка, термобілизна, кросівки і крокси. Якщо це літо, то одяг швидко сохне, його можна попрати. Багато ніколи не беремо, бо якщо летимо, то беремо тільки ручний багаж, і все має влізти. Ну й носити легше.

Для їжі можна брати щось типу бутербродів, хлібців, банани – те, що зручно їсти в дорозі. Води обов’язково побільше. Коли закінчується вода, це дуже велика проблема. Коли діти хочуть пить, вони не можуть чекати, їм треба прямо зараз.

Якщо це маленькі зовсім діти, то треба брати декілька змінних підгузків.

Розкажи ще про ночівлю в наметі. Вам не холодно там спати?

У дітей поки що немає окремих спальників, але скоро треба вже буде купити. Ми спали разом: застеляли покривало на каремати, а зверху укривалися спальниками. Закутувались у спальники – я з меншою, чоловік із старшою. Якщо є можливість, то добре взяти ковдру якусь чи покривальтце, щоб не змерзнути. Дітям ми беремо термобілизну, тому що вночі може буть холодно. Вони сплять в термобілизні. До речі, діти вночі можуть вилізти з того спальника й спати просто на карематі... Якщо ми в горах, то вночі буває досить холодно. Якщо це літо й це не в горах, то термобілизна й не потрібна, але ми все одно її беремо про всяк випадок. А там уже дивимось по ситуації.

ДИВІТЬСЯ, ЯК ВОНИ БІЖАТЬ!

А як діти реагують на таку ситуацію: намет, темно, вони десь далеко від дому?..

Вони радіють, це для них пригода. Ну тільки ось, наприклад, ми були на острові на Дніпрі, то Соломійка дуже боялася лисиць. Вона сиділа біля вогнища й постійно озиралась навколо, бо боялася лисицю. Було дуже смішно збоку. І потім в наметі питала, чи лисиці не прийдуть. Просто нам розказали, що там дійсно живуть лисиці, тому вона так цим перейнялася.

Хі-хі, розкажу моїй колезі-лисиці. А були якісь справді екстремальні ситуації?

Одного разу ми пішли в гори й втратили стежку. Як виявилося, тим маршрутом давно ніхто не ходив, і стежка зникла. Та ми думали, що відшукаємо її далі по схилу, і так зайшли, що заблукали. Там було дуже важко рухатися, бо навколо були великі камені, а поміж ними росли високі колючі кущі. Ми пішли туди з подругою без чоловіків і з двома моїми дітьми. І нам треба було звідти якось вибратись, це було дуже-дуже складно. Але ми не втрачали оптимізму, і діти це нормально якось сприймали. Менша була в рюкзачку в мене, щось собі наспівувала, а старша з подругою йшла за руку, місцями подруга її несла. Дівчата питали: «Коли ми звідси вийдем?», але спокійно так питали. Ми казали: ну, якось вийдем, скоро вийдем... З таким оптимізмом ми нормально впоралися з тією ситуацією. Але це було дійсно дуже складно. Іноді здавалось навіть, що ми там вже й залишимося, чи прийдеться комусь нас рятувати з гелікоптера. Але потім наші чоловіки до нас якось добралися, і ми всі разом спустилися звідти, поколоті колючками. Ми тепер постійно про це згадуємо.

Як діти сприймають те, що вони в іншій країні? Вони усвідомлюють це, пробують спілкуватися з людьми?

Так, вони усвідомлюють. Вони, по-перше, чують мову, чують, що вона відрізняється. Навіть в останніх поїздках Соломійка почала на слух відрізняти: це італійська, а це англійська, хоча вона англійську ще толком і не вчила. Вони граються на майданчику з місцевими дітьми. Одного разу я чула, як Соломія сказала якусь фразу англійською, при чому використала її правильно, тобто вона якось намагалася з ними порозумітись. І сама зрозуміла, що можна використати англійську мову.

А як щодо природи в інших країнах?

Якщо це щось таке, чого в нас немає, діти звертають на це увагу. Або ми їм самі показуємо: дивіться, це у нас не росте, а ось тут ось воно є... Особливо якщо це якесь плодове дерево, і з нього навіть можна з’їсти цей плід. Одного разу ми в Греції орендували будинок, щоб там переночувати. Навколо був сад. Ми чекали господиню, щоб віддати їй гроші та взяти ключа, і гуляли по тому саду. Знайшли там багато цитрусових. Апельсини, мандарини... і вони такі були смачні. Ми їх почали їсти, не могли прямо зупинитися!

Також у Греції ми понад морем ішли й бачили величезні кактуси, у них була вся гора. Вони над нами так височіли. Було дуже цікаво. Або, наприклад, морські їжаки в Італії... Заглядаєш у воду, вона прозора-прозора, і там дуже багато морських їжаків. А ще колись у Туреччині бачили ігуану. А на Кіпрі ми зустріли ціле «стадо» крабів на пляжі. Багато-багато крабів бігло до води! Боком. Це було смішно. Особливо Соломійка була здивована. Вона з таким подивом і захопленням дивилася й казала: «Дивіться, як вони біжать!».

Чи можеш щось порадити тим, хто хоче вирушити кудись із дітьми, але боїться?

Я б радила подорожувати з дітьми, ходити з ними в гори тим, хто живе цим, хто це любить. Це можна робити з дітьми також, просто треба адаптувати свою поїздку під дитину. І бути впевненими, що все буде добре. Тим, хто цього не любить, може, і не варто цього робити. Адже якщо ти з самого початку налаштований так, що буде важко, «що ж це буде, як же це буде», то воно так і буде... То дійсно буде важко.

Якщо ми фокусуємось на тому, що це пригода, виклик, і нам все вдасться, тоді воно так і буде. Тому, на чому ми фокусуємося, ми піддаємо енергії. Тому насамперед важливо, на чому наш фокус.

Зайця на розмову мотивувала Наталія Пендюр.