«ЛІС ВИДНО З УСІХ ВІКОН НАШОГО ДОМУ»

НА ЧАЙ ІЗ ЗАЙЦЕМ

Хто прийшов на чай: Ірина Гордієнко, майстриня-різьбярка, живе під лісом і виховує доньку.

Про що говоримо: про досвід виховання доньки серед природи, на околиці села.

Бігав я якось лісами Чернігівщини. Пробіг село, Вертіївка називається, і вже за нього майже вибрався. Ось і ліс почався... Коли це бачу – чиясь хатинка, подвір’я... Дай, думаю, зазирну. А там надворі – кузня, шовковиця, гойдалка та ще й гамак. Хто ж тут живе? Зайшов, поспілкувався. Виявляється, це дім Ірини та Євгена Гордієнків. Ірина – майстриня різьблення по шкірі, а Євген – справжній коваль у повному сенсі цього слова. Вони виховують доньку Владиславу, зараз їй шість років.

Кажуть, у селах мало молодих людей. Хай кажуть. Головне ж не кількість, а якість, як ви, люди, самі говорите. Переїзди в село стали навіть частиною модного руху, коли люди створюють власними силами затишок і красу в глухих місцях. А моя співрозмовниця – одна з таких. Проте мова сьогодні не про село, а про спілкування з природою. Про те, як воно – жити з маленькою донькою ну майже в лісі. Ну, наливайте чайку та слухайте.

ЛИСИЧЧИН ЛІС І ВОВЧИКІВ ЛІС

Що ви з дочкою бачите щоранку, коли прокидаєтесь?

Перше, що впадає у вічі, коли ви під’їжджаєте до будинку, це ліс. Будинок стоїть під стіною лісу. У нас його видно з усіх вікон нашого дому, він дуже близько...

Будинок стоїть на самому краю села, в кінці довжелезної вулиці, що впирається в ліс і потім прямує на віддалений хутірець Хомино. Із сусідів у нас тільки бабуся Маша, з якою ми дружимо, вона для нас як названа бабуся. Інші люди далі від нас живуть. Тут багато покинутих будинків. У таких віддалених куточках мало молодих людей, хіба такі диваки, як ми.

А чи є у вас сусіди-звірі?

Є, і ми їх більше чуємо, ніж бачимо. Вони дуже полохливі. Проте ось в якусь із зим дуже багато нападало снігу, і зайці просто виходили з лісу й підгризали у нас молоді яблуні. Коли сніг зійшов, всі яблуні виявились підстрижені на один рівень, куди зайці діставали.

Я зустрічала багато косуль, коли минулої зими каталась на лижах. Я заїжджала вранці далеченько в ліс і там бачила цілі стада косуль... Вони від мене так жваво тікали... Хоча я намагалася тихенько бути, але вони тільки побачили, зразу – вжух! Слідів кабанів багато, але самих кабанів жодного разу не зустріла.

Лисиці приходять і дратують нашого собаку. Він на них гавкає, так Женя (чоловік) світить ліхтариком, щоб глянути, що там... А там видно, як сяють очі лисиці. У закинутому піщаному кар’єрі неподалік вони роблять собі нори, і звідти часто долинає їх гавкіт.

Донька, коли була меншою, називала той кар’єр «Лисиччин ліс». Протилежним до нього був «Вовчиків ліс». А ще вона лисичу нору називала «дида ооооооо». Вона не вимовляла слово «дыра», а казала «дида». Неможливо описати, як смішно це звучало.

Хехе, передам лисиці... А як щодо птахів?

У нас тут гніздяться одуди. Ми часто чуємо їх характерне дудукання. Вони навіть прилітають влітку на наші грядки. Ще до нас вивільги прилітають. У них спів ніби на дві частини поділяється: вони можуть хрякати, це щось таке неприємне, або виспівувати щось надзвичайно красиве. Вони яскраво-жовті, їх видно здалеку, прилітають до нас на шовковицю.

А ЧИЯ ЦЕ ХАТКА В ЛІСІ? ПУСТІТЬ ПЕРЕНОЧУВАТИ

Скільки часу донька проводить надворі?

Це залежить від пори року. Влітку – весь час. Ми їмо надворі. Бувало, що я виносила надвір роботу з майстерні: сиджу шию, а вона гуляє поруч у піску. У нас зараз будівництво, тому у дворі купа піску. І той пісок у неї – це й гори, і печери, і секретики вона робить, як ми колись робили. Це в неї центр вуличних ігор. Взимку, звісно, менше. Цього року взагалі... Глянеш туди – там таке щось сіре, мрячне, незатишне. А раз ми так чекали снігу, а його нема. І він якось різко пішов о восьмій вечора, вже було темно. Я визираю в вікно, кажу: «Нічого собі, сніг! Ходім гуляти!» Вона: «Уночі???» Але ми одяглися, взяли ліхтарик і пішли в ліс. Дивилися, як сніг падає. Вона дуже любить грати, що ми якісь мандрівники, що ми заблукали. Он хатка якась, давай попросимся переночувати... Ну, і так йдемо до нашого дому. Стукаємо, там ніхто не відчиняє...

Які заняття влітку вона знаходить сама?

Оскільки двір великий, там багато цікавих для неї закутків. Поки що центром ігор є пісок. Дуже любить з водою гратися: набирала воду й створювала в ньому озера. Звісно ж, готувала їжу! Ножицями настригла квітів: це у неї борщ, це якась каша, це чай. І тоді всіх, хто проходив, намагалася цим нагодувати. До нас якось прийшов знайомий, казав: «Ви оце все їжте, їжте! Я стільки вже переїв грязючки, поки мої діти виросли!»

А які заняття ви пропонуєте цілеспрямовано?

Тато в нас прагматик, практик, він все хоче направити енергію «в ділове русло». Тож Лада допомагає йому в роботі. Дрова складати допомагала (звісно, невеликі полінця). Колись ми робили скрині на замовлення, і їх треба було покрити лляною олією, щоб дерево не боялося вологи. І Лада дуже завзято ті скрині покрила олією. Вона з гордістю нам допомагала на будівництві: носила літровим відеречком щебінь, пісок, засипала в бетономішалку.

Розкажи більше про дрова... Ви ними опалюєте? Спостерігаєте за вогнем?

Опалюємо ми дровами. Раніше це була піч, яку Женя сам побудував, тепер це котел, який теж опалюється дровами. Буває, ми відкриваємо дверцята й дивимося на цей вогонь. Хоча вона й остерігається, бо знає, що це гаряче.

Лада насправді дуже любить спостперігати вогонь. Буває, якщо гарна погода, ми кажемо: «Ходімо в ліс на каву»... Ідемо, розкладаємо там багаття – за правилами, робимо каву, п’ємо її зі смаколиками. А Лада залюбки підкидає у вогонь гілки й любить стежити, як вони займаються.

ЧАС ЗБИРАЛЬНИЦТВА

Що із усіх цих занять, які «пропонує» природа, найбільше до смаку твоїй доньці?

Напевно, найбільше їй подобалось, коли ми брали велосипед і їхали світ за очі. Коли літо, їй можна сказати: «Ладо, їдьмо!» І вона зразу ж тобі каже: «Їдьмо», а потім запитує: «А куди?»

Вона також дуже любить усе збирати. По-перше, гриби. Лада вже відрізняє їстівні гриби від неїстівних, сама їх знаходила і з гордістю всім показувала.

А ще вона з задоволенням збирає щавель. Всі садять його на городі, а в нас такої потреби немає, бо у нас в дикому вигляді нормальний їстівний щавель у лісі росте. Ми влітку часто його збираємо на суп.

Ягоди збираємо – малину, суниці. Ягоди – це просто два в одному – і прогулянка, і смакота! Зазвичай це збирається в рота і їсться на місці. Тільки раз я поїхала в Київ, а Женя з Ладою назбирали мені в лісі мисочку суниць. Приїхала, і мені цю миску суниць вручили, це було класно. Ми ж часто буваємо в цьому лісі, і вже примітили собі всі суничні й малинні місця.

Ще збираємо трави на чай: листя малини, звіробій, ромашку, чебрець... Лада може відрізнити ці трави, знає їх назви. Вона любить зривати, складати, а чай трав’яний вона не любить.

НЕ КАЖІТЬ МЕНІ СЛОВО «КАБАН», АБО ДЕЩО ПРО ДИТЯЧІ СТРАХИ

Природа – це й небезпека. Темний ліс, глибока вода, покинутий кар’єр. Чи доводилося якось стикатися з дитячими страхами?

Темного лісу Владислава справлі побоюється, коли вона не зі мною. Це більше з розряду підсвідомих, сформованих віками страхів, як страх висоти. Проте в той же час ми ж ходили з ліхтарем увечері в ліс. Я казала: «Ну що, йдемо далі?» Вона: «Так». І так поступово відходили далі в ліс. От вже й будинку нашого не видно. Кажу: «Що, ще далі йдемо?» Вона зупинилась і такою діловою інтонацією: «Ні, думаю, підемо вже назад». Але ми навіть вимикали ліхтарик і в тиші слухали, як падає сніг, дивилися на темні дерева на тлі неба. Я їй кажу: «Дивись, навіть щось темне невідоме може бути затишним, умиротворюючим».

Сови у нас часто пугукають, і Лада, коли менша була, боялася сови. Їй особливо було лячно влітку, коли вікна вночі відкриті. Вона просила їх зачинити. Сова чогось здавалася їй дуже великою. Вона боялась, що сова велетенська і може залетіти у вікно. Я їй пояснила, якого сови розміру. Показувала їх на картинках, та ще й смішні відеоролики з ними. То вона й перестала боятися.

Зараз у неї з’явився страх кабана. Наснився страшний сон, де був кабан. І вона навіть каже: «Не кажи мені це слово!» Лада різко розлюбила всіх свиней. Їй не показуй, не кажи, їх не існує у світі. Та я думаю, що це теж скоро пройде.

Діти відображають поведінку батьків. Коли батькам некомфортно, страшно, діти калькують саме цю поведінку. Так, у них можуть бути якісь свої страхи, але вони можуть раз за разом спостерігати, як реагують на якусь ситуацію батьки, і ці страхи поволі розтануть. Я не кажу про інстинкти самозбереження, а про необгрунтовані страхи.

А як щодо моїх друзяк зміїв, жаб, комах, п’явок? Які у вас стосунки?

Я помічала дітей, які боялися комашок, жучків-павучків, змій особливо, а це напряму залежало від того, як ставляться до цих істот батьки. Дитина приходить у світ повна цікавості, вона все досліджує й перевіряє. І коли батьки реагують отак «Ойой, не чіпай, викинь, це укусить тебе!», кричать-волають, то у дитини це записується в пам’ять, і вона потім все життя може боятися жуків, павуків чи жаб. У мене таких великих страхів нема. Є огидні мені істоти, яких я намагаюся зайвий раз не чіпати руками... ну, оці личинки всі товсті. Але я розумію, що вони нічим не страшні. Коли Лада була менша, я показувала їй комах і дозволяла ніжно з ними взаємодіяти. Якщо це сонечко, я казала: підстав пальчик... Ось воно повзе по травинці, ось на пальчик наповзло. Така ненасильницька взаємодія.

Або знайшли ми вуженятко. Воно на дорозі повзло і, звісно, його треба було звідти прибрати. Ми це вуженятко взяли, і воно там по Ладиних руках повзало, і вона навіть не хотіла його відпускати. Я їй завжди кажу, що потрібно поважати живих істот, у яких є свої інтереси, своє життя.

До речі, кілька разів до нас у двір заповзали гадюки. Тато їх ловив з купою заходів безпеки, садив у відро, накривав, і ми їх вивозили далеко в ліс, щоб вони там жили. У нас тут для місцевих людей слово «змія» – це все... Чомусь відразу хочуть вбити все, що називається «змія». Сумна тема. Яка може бути свідомість у людей, які вивозять у ліс сміття купами?

ОКСАНА ЧЕТВЕРТУШКІНА ТА КУПА ЗАЙЦІВ

Я бачу, що у Владислави повно моїх колег – зайців, тільки іграшкових. І видно, що вони не з магазину...

Я часто шию іграшки сама. Коли ми малі були, то багато собі шили іграшок. Таких, які б задовольняли наші потреби, було не купити, а взагалі нам цікаво було самим їх придумувати. Я собі от вигадала дівчину, вона має бути така й така. Я приблизно знала, як її зшити, як намалювати обличчя, тому так і робила. А головне – в цих ляльок були гнучкі ручки й ніжки!

Першу іграшку для дочки я зшила тоді, коли їй було місяців 8. У неї на ліжечку був намальований прикольний зайчик, і вона на нього весь час дивилася, намагалася дістати. І перше її слово після «мама», «тато», було слово «заза» – заєць . Я зшила зайця майже з такою ж мордочкою. Потім були ще кілька зайців, вона їх більш за все любила. Нашила котів і собак... У нас є стара книжка, ще моя, «Пригоди Тома і Джека». Ладка її любила, і мені довелося зшити такого песика і кота, як у цій книжці.

Потім було сіре мишенятко. У нас була фабрична іграшка – сіре мишеня, ще моє. Воно в неї і в грязюці було, і купалася вона тільки з ним, кожен вечір воно сохло на печі. І от донька його загубила, це були сльози... Я пообіцяла зшити таке ж, і це знову стало улюбленою іграшкою. Це мишеня вже діряве, зачухане, нещасне. Я вже ось купила сіру тканину, знов зшила вже міцніше мишеня, а вона підходить і каже: «А можна, я з ним покупаюсь?»

В неї любов до звіряток малих, з її долоньку, і щоб були довгі лапи. Вона любить гратися, ніби вони лізуть, хапають. Тому я такі й шию.

Одна-єдина лялька була на ім’я Оксана Четвертушкіна, але щось вона не зайшла їй. Вона любить гратися тваринами.

Як думаєш, життя на природі якось впливає на формування особистості твоєї доньки?

В неї є такий дух дослідництва. Любить докопатися до істини. Це бажання все зрозуміти – як росте трава, як рухається по дереву сік під корою, що відбувається в бруньках. Росте малий дослідник. Не знаю, з чим це пов’язано. З тим, що вона росте серед природи? А може, з тим, що насправді всі діти такі – дослідники світу.

Друкувати Зайцю допомагала Наталія Пендюр.